Він писав романи в еміграції, малював картини на продаж і будував соціалістичну державу голіруч. Все одночасно. Винниченко – письменник, якого Україна довго замовчувала, а потім раптом відкрила заново і не могла зупинитись.
Народився він на Херсонщині в родині, де про літературу не говорили взагалі – в сенсі, не говорили зовсім. Батько – простий селянин, мати – з такого ж середовища. Проте хлопець вигриз освіту зубами, вступив до Київського університету і майже одразу потрапив під поліцейський нагляд. За революційну діяльність. Студентом.
Життя як безперервна втеча
З університету його виключили. Потім він повернувся. Потім знову виключили. Царська охранка стежила за ним як за особливо небезпечним елементом – і не помилялась. Винниченко справді був небезпечним. Не зброєю, а словом і переконаннями.
Він сидів у в’язниці. Тікав за кордон. Жив у Женеві, Парижі, невеликих французьких містечках. Повертався в Україну у найгарячіші моменти – і знову тікав, коли ставало зрозуміло, що програли. Таке життя.
Романи, які цензори ненавиділи щиро
Винниченко – письменник із дивовижною продуктивністю. Він написав понад двадцять романів, десятки оповідань і п’єс. При цьому значну частину написав у вигнанні, без доступу до бібліотек, без видавців поруч, без читацької аудиторії в прямому сенсі.
Його проза різала по живому. Головні теми – моральний вибір, зрада, тіло, сексуальність, свобода особистості. Для тогочасної літератури це був справжній скандал. Роман «Чесність з собою» викликав шалені суперечки ще до того, як його встигли прочитати всі охочі. Критики розривались між захопленням і обуренням. Це і є ознака справжнього тексту.
Окремо варто виділити роман «Сонячна машина» – утопія про майбутнє, написана з такою технічною фантазією, що читачі не вірили: це написав той самий Винниченко, що й ліричні оповідання про село. Той самий. Він не повторювався ніколи.
П’єси, що йшли по всій Європі
Винниченко – драматург із несподіваною долею. Його п’єси ставили не лише в Україні. Театри Відня, Берліна, Праги брали його тексти і грали перед місцевою публікою. Без перекладу на українську – навпаки, з перекладом з неї. Це рідкість для будь-якого автора тієї доби.
П’єса «Гріх» стала справжнім театральним потрясінням. Конфлікт між особистим і суспільним, між тілом і мораллю – Винниченко не давав простих відповідей. Глядач виходив із залу розгубленим. Саме так і треба.
Його драматургія вплинула на ціле покоління українських театральних режисерів. Вони вчились у нього будувати напругу без гучних монологів – через паузу, через деталь, через те, чого персонаж не каже вголос.
Політика як особиста трагедія
Винниченко був одним із творців Української Народної Республіки. Голова Директорії – це не почесна посада в музеї, це реальна влада в реальній війні. Він підписував документи, вів переговори, приймав рішення, від яких залежали людські життя.
Провал. Гірко. Він сам це визнавав у щоденниках – відверто, без самовиправдань.
Після поразки УНР Винниченко навіть намагався домовитись із більшовиками. Повернувся до Радянської України з наміром співпрацювати. Більшовики його прийняли холодно, дали зрозуміти, що місця для нього немає, і він виїхав назад до Франції. Назавжди.
Те, про що не пишуть у підручниках
Винниченко малював. Серйозно, не як хобі. У еміграції він продавав картини, щоб вижити – буквально купити їжу. Живопис годував його тоді, коли гонорари за книжки не надходили.
Кілька маловідомих фактів, які змінюють уявлення про нього:
- Щоденник він вів десятиліттями – і це один із найчесніших документів епохи, без прикрас і героїзму
- Вірив у «конкордизм» – власну філософську систему про гармонію між особистістю і суспільством, яку сам же і вигадав
- Із дружиною Розалією прожив до кінця життя – вона була його редактором, критиком і опорою одночасно
Його архів зберігся завдяки дружині. Вона вивезла рукописи з Франції і передала до США. Без неї половини текстів просто не існувало б.
Що він залишив після себе
Українська література без Винниченка була б іншою. Бідніша на відвертість, на сміливість говорити про тіло і владу без евфемізмів. Він відкрив двері, через які потім пройшли інші.
Його твори повернулись до читача після десятиліть замовчування. Радянська влада не любила Винниченка – він не вписувався в канон ні як «свій», ні як «ворог». Надто складний. Надто живий.
Сьогодні його читають по-новому. Не як музейний експонат, а як автора, який писав про речі, що й досі болять. Влада і совість. Зрада і вибір. Свобода, за яку платиш ціну щодня. Винниченко це знав на власній шкірі – і не мовчав про це жодного дня свого життя.