Є поети, яких знають усі — і не знає ніхто. Олександр Олесь саме такий. Його рядки чули мільйони, ім’я є в кожному шкільному підручнику, але справжня людина за цими рядками залишалася майже невидимою. Скромна, трохи дивна, вперта у своїй самотності фігура, яка писала про кохання та свободу, стоячи по коліна в цілком прозаїчному житті.
Бойня як місце натхнення
Важко уявити автора «З журбою радість обнялась» у цій ролі, але факт незаперечний: Олександр Кандиба за освітою і тривалий час за основним заняттям був ветеринаром. У Києві він працював на міських скотобійнях та в санітарних службах майже до самої еміграції 1919 року.
Колеги по роботі поняття не мали, з ким стоять поруч. Скромний, небалакучий, нікуди не поспішає після зміни. А він поспішав — у кав’ярню, де на трамвайних квитках і обгортках від цигарок народжувалися вірші.
Він не любив писати вдома за столом. Поезія або спалахувала одразу — на будь-якому клаптику паперу, що трапився під руку, — або не народжувалася взагалі. Ніякого «вимучування» рими по три дні. Ніяких чистових зошитів. І при цьому більше вісімдесяти композиторів, серед них Микола Лисенко, писали музику на його рядки. Ніби кожен вірш уже мав у собі мелодію ще до того, як хтось узяв ноти до рук.
Читати він навчився у чотири роки. Перший вірш написав у дев’ять. Бойня з’явилася значно пізніше.
Псевдонім як визнання в коханні
Справжнє прізвище поета — Кандиба. Олександр Іванович Кандиба. Нічого поганого, але й нічого особливого. Однак він обрав інше ім’я — і причина виявилась несподіваною навіть для його сучасників.
Його майбутня дружина Віра Свадковська звала його Олесем. Просто так, по-домашньому. Коли в 1907 році вийшла перша книга, він поставив на обкладинці саме це ім’я.
Не тому що красиво звучить. Не тому що хотів приховати особу. А тому що це слово належало їй.
Ось і все пояснення. Весь творчий шлях під чужим іменем — яке насправді своє.
Мова як фортеця
Після 1919 року Олесь емігрував і більше ніколи не повернувся до України. Прага, Відень, знову Прага. Він заснував там Український вільний університет — але сам почувався чужим у будь-якому залі.
Близьким він заборонив розмовляти вдома чеською або німецькою. Не через зарозумілість — через страх. Страх, що мова почне розмиватись, що слова стануть неточними, що поезія втратить ґрунт. У тій празькій квартирі він намагався вибудувати щось на зразок «маленької України» — не як ностальгічну театральщину, а як щоденну вправу на виживання.
І тут відкривається ще один бік цієї людини: він самостійно вивчив польську, болгарську, сербську й санскрит. Не для диплому, не для кар’єри — просто брав книгу й читав, поки не починав розуміти. Санскрит цікавив його насамперед як ключ до коренів слів, як спосіб зрозуміти, звідки мова взагалі береться. Його переклади Гауптмана і Чехова й досі вважаються зразковими.
У вільний час він грав у шахи. Очевидці казали, що за дошкою він перетворювався: зникала меланхолія, з’являвся азарт. Шахи були єдиним способом вимкнути голову від еміграції та думок, від яких не рятує жодна кав’ярня.
Мусій Окунь та інші маски
Ось факт, якого майже немає в підручниках. Автор піднесеної лірики в 1920-х публікував гострі політичні й побутові фейлетони. І підписував їх окремо — щоб не змішувати з «серйозним».
Псевдоніми були такі: В. Валентинов, Віктор С. і найулюбленіший — Мусій Окунь. (Це не жарт. Саме так підписувався один із найтонших ліриків свого покоління.)
Він вважав сатиру чимось нижчим. Чимось, що не личить поряд із «справжньою» поезією. Хоча, якщо чесно, його фейлетони часом точніші за вірші — в них немає місця для туманного символізму. Лише конкретний укол — і далі.
Найкумедніший момент тут навіть не в псевдонімі. А в тому, що цей поділ між «високим» і «низьким» він підтримував принципово і послідовно, наче дві різні людини жили в одній голові й домовились не заважати одна одній.
Батько і син
Є в цій історії лінія, яка робить її майже грецькою трагедією. Олег Ольжич, син Олеся — теж поет. Один із найбільших поетів «празької школи». І водночас діяч ОУН.
Різниця між ними разюча. Батько — ніжний романтик, символіст, людина настрою й пейзажу. Син — суворий, вольовий, майже крижаний у своїй точності. Вірші як наказ собі самому.
Вони листувалися. Сперечалися про поезію. І ніколи не наслідували один одного — два генії однієї родини, які якось домовились не розчинятись один в одному.
У 1944 році Олег Ольжич загинув у нацистському концтаборі Заксенгаузен. Його батько дізнався про це в Празі. Він не витримав і двох місяців після цього — помер 22 липня 1944 року.
Прах, який двічі шукав місця
Смерть Олеся в Празі не стала кінцем його мандрів. Його поховали на Ольшанському цвинтарі. Здається, усе. Але є нюанс.
За чеськими законами місце на цвинтарі — це оренда. Платив меценат. Коли меценат помер, виявилось, що борг за місце ніхто не погасив і там планувалось поховати іншу людину.
У 2017 році рештки Олеся й його дружини перевезли в Україну та перепоховали на Лук’янівському цвинтарі в Києві. Того Києва, від якого він пішов у 1919-му.
Людина, яка витрачала останні гроші на книги
В юності він часто вибирав між обідом і книгою. Книга вигравала. Це не красива легенда — це те, що згадували люди, які знали його тоді. Пізніше, у Празі, він гуляв на самоті довгими маршрутами по околицях міста. Багато його пейзажних замальовок народились саме під час таких прогулянок — не з вікна кабінету, а з дороги, з руху, з того стану, коли іде й нікуди не поспішає. Ветеринар із бойні, що писав про зорі. Романтик, який ховав сатиру під ім’ям Мусій Окунь. Батько, котрий пережив сина на кілька тижнів. Поет, чий прах двічі шукав, де спочити.
Яким одним словом це назвати — і чи існує таке слово взагалі?