Є поети, яких знають усі. Але якось дивно знають — крізь портрет у підручнику, де суворий погляд і підпис «витязь молодої української поезії». Симоненко в цьому сенсі особливо постраждав від власної слави. Його канонізували так ретельно, що жива людина десь загубилася за бронзовим образом. А за ним — ревнивий хлопець, який погрожував укусити дружину за вухо, студент із їдкими епіграмами на однокурсників і безбатченко, який щодня долав вісімнадцять кілометрів заради права сісти за парту.
Вино з троянд і «Люся-малюся»
Людмилу Полусмак Василь зустрів під час практики в «Черкаській правді». Звичайних залицянь йому видалося замало, тому він приготував особливе «вино з троянд», яке нібито мало магічні властивості. Друзі потім довго сміялися з цієї історії. Спрацювало: пара побралася за півроку після знайомства.
В листах він писав Людмилі: «Цілую з першого рядка, бо до останнього не витримаю». І тут же погрожував: «Приїду — обов’язково вкушу за вухо», якщо вона писатиме рідко. Називав її «Люся-малюся» і «шкідлива дівчиська» в одному реченні. Зізнавався, що всі дівчата в блакитних пальтах здалека здаються йому схожими на неї.
Ревнощі, ніжність, задерикуватість. Зовсім не той суворий витязь.
Вісімнадцять кілометрів і золота медаль
Батька не було. Повоєнне село. І щодня — дев’ять кілометрів з Біївців у Тарандинці й стільки ж назад. Просто щоб дістатися до школи.
Закінчив із золотою медаллю.
В університеті тихим відмінником не був. Микола Сом та інші друзі згадували його як людину з дуже гострим язиком, яка писала їдкі епіграми на однокурсників і у вузькому колі охоче читала сороміцькі вірші та частівки, що ніколи не призначалися для друку. Той самий хлопець, який удень сумлінно конспектував лекції.
Підкова під мулом
Влітку 1962 року на пікніку на Дніпрі Василь шукав у воді корчіння для дітей. Намацав щось тверде під мулом, витягнув — підкова. Вирішив, що добрий знак. Зберігав її в кабінеті.
Незабаром після цієї знахідки на вокзалі в Смілі його затримали й побили у відділенні міліції.
Зараз підкова — один з експонатів меморіальної кімнати-музею в Черкасах. Символ удачі, який не вберіг.
«Огризки думок»
Свій таємний щоденник він назвав «Окрайці думок». Назва точна до болю — не «Записки», не «Думки», а саме огризки. Те, що залишається після.
Там він не витримував жодної пози:
«Земля у вдвадцять восьме коло несе мене навколо Сонця… Я навчився пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати, бути обережним, коли треба кричати. Навчився бути нещирим. Брехня — мабуть, моя професія».
Людина, яка працювала в офіційній пресі й розуміла ціну кожному опублікованому слову. Внутрішній конфлікт не був літературним прийомом.
Биківня і початок полювання
У Биківнянському лісі Симоненко разом з Аллою Горською побачив дітей, які грали у футбол. М’ячем слугував людський череп з неглибокого поховання. Ще два черепи стояли як штанги воріт.
Він стояв і дивився на це. Масове поховання жертв НКВД просто під ногами, і діти, які про це не знають нічого.
Після того як Симоненко разом з друзями подав меморандум до міськради з вимогою оприлюднити ці факти, за ним почалося справжнє полювання. Він уже був «на олівці».
Влітку того ж 1962 року на вокзалі в Смілі він хотів купити цигарки, але буфет зачинили перед носом. Після сварки з продавчинею втрутилася міліція. Затримали. Побили у відділенні.
Його друзі не вважали це випадковістю тоді. Не вважають і зараз.
«Ти знаєш, що ти — людина?»
Цей вірш має конкретну передісторію. Близька подруга Симоненка переживала важку депресію і серйозно думала про самогубство. Він помітив її стан і просто запитав: «Ти знаєш, що ти — людина?»
Через кілька днів з’явився вірш. Вона пізніше казала, що він повернув її до життя.
Василь, який у щоденнику писав про брехню як власну професію, у потрібний момент знайшов для іншої людини єдині правильні слова. Не пафос. Не лозунг. Просто: ти — людина.
Він відмовився від Києва
Микола Сом та інші друзі знайшли Симоненкові роботу в багатотиражці заводу «Арсенал» і житло в селі Зазим’ї під Києвом. Центр літературного життя, нові можливості, вихід з провінції.
Він відмовився. Сказав: «Не можу покинути Шевченків край».
До речі, той самий Сом колись хотів познайомити Василя з молодим Василем Стусом біля київської пивної «Еней». Симоненко відмовився і тут — кинув різко: «Він такий графоман, я читав його». Людина з власними поглядами, яка не розподавала похвали авансом, навіть майбутнім соратникам.
Шевченківська премія через 32 роки
У 1965 році його висунули на Шевченківську премію. Радянська влада заблокувала нагородження.
Премію він отримав у 1995-му. Нагороду за нього приймала мати — Ганна Федорівна. Та сама жінка, яка виростила його одна і яка бачила, як її сина везли до лікарні після Сміли.
У двадцять вісім він уже знав
У двадцять вісім років Симоненко писав: «Я вже відспівав своє». Не як поза. Як констатація. Він залишився в Черкасах. Там його побили. Там він помер. І залишається питання без відповіді: що було б, якби він тоді все ж таки сів у той потяг на Київ.