Є люди, про яких пишуть підручники. А є такі, про яких складають легенди — і вони переживають будь-який підручник на кілька сотень років. Іван Сірко — саме з таких. Кошовий отаман Запорозького Війська, якого сучасники вважали характерником (це не комплімент і не образа, це окрема категорія людей, що стоять між світами), а вороги — сімиголовим драконом. І це не метафора. Це буквальна цитата з османського указу про молитви «за погибель» отамана. Тисячі людей щодня простягали руки до Аллаха й просили прибрати одного козака з Дніпра. Мабуть, найбільший «комплімент» в українській військовій історії.
Але почнемо з того, що навіть цифри про нього — уже привід для суперечок.
Людина без поразок і з родимкою долі
Скільки битв провів Сірко — досі точно невідомо. Різні історики називають від п’ятдесяти до ста походів. Та важливіше інше: за хроніками і народними переказами, він не програв жодного великого бою. Жодного. За все своє довге військове життя.
Сімдесят, а то й сімдесят п’ять років — вік для козака-рубаки майже нереальний. Особливо якщо врахувати, що він не керував із безпечного тилу: сліди загоєних поранень на кістках, які знайшли антропологи, підтверджують — рукопашні сутички тривали до глибокої старості. Він ще й зберіг майже всі зуби й ясний розум. Звідси, мабуть, і легенди про характерництво — коли людина просто статистично не може лишатися живою, але лишається, починаєш шукати інші пояснення.
Коли в XX столітті антрополог Михайло Герасимов відтворив обличчя Сірка за черепом, з’ясувалася ще одна деталь: родимка на нижній губі. Дрібниця? Для нас — так. У XVII столітті це була «відмітина долі»: свої казали, що Бог поклав на нього руку, вороги — що це печатка чогось темнішого. І ті, й інші, зрозуміло, бачили в ній підтвердження своїх слів.
Дюнкерк – кардинал Мазаріні і 2500 козаків
Є одна історія про Сірка, яка зовсім не вписується в образ «степового воїна». Популярна гіпотеза стверджує: у 1646 році він разом із загоном козаків опинився під стінами Дюнкерку. У Франції. Під час Тридцятилітньої війни.
Кардинал Мазаріні шукав будь-кого, хто допоможе взяти цю прибережну фортецю. Найняв від двох до двох із половиною тисяч козаків — і, за легендою, саме вони вирішили справу за кілька днів, застосувавши морський десант. У документах тієї доби справді трапляється прізвище «Siro». Але — тут, чесно кажучи, самі історики до кінця не розібралися — прямих доказів, що це був саме наш Іван, замало. Деякі дослідники взагалі вважають, що в Дюнкерку був полковник Іван Золотаренко або зовсім інші найманці. Дискусія жива досі.
Але якщо все ж таки це був Сірко — перед нами козак, який воював на берегах Дніпра, Чорного моря і Ла-Маншу в одному житті. Не кожен конкістадор може похвалитися подібною географією.
Характерник: між магією і психологічною зброєю
Для козаків Сірко-маг не був художнім перебільшенням — вони в це просто вірили. Він міг напускати «морок»: ворожа армія бачила замість козацького табору гай або річку. Сьогодні ми назвали б це майстерним камуфляжем і дезінформацією, але в XVII столітті слово «магія» вичерпувало пояснення повністю.
Ще казали, що він ловить кулі руками або що вони відскакують від пол його жупана. Звучить як сценарій фентезі — проте подібні легенди не виникають на рівному місці. Зазвичай за ними стоїть щось реальне: неймовірне везіння, фізична реакція, яку важко пояснити, або просто вміння вчасно зникати з-під обстрілу.
Окремо — ім’я. «Сірко» в народній мові означає «вовк», і вважалося, що він може перетворюватися. Але варто сказати, що в старих документах трапляються написання «Серико» і «Сиркович» — то вовча версія трохи розмивається. До речі, на Правобережній Україні досі зберігаються топоніми, пов’язані з його іменем, а місцеві легенди твердять, що він народився вже з зубами, чим налякав власних батьків. Людина, яка з першої миті порушувала порядок речей.
Лист, що прославив його на картині
У 1676 році козаки склали відповідь турецькому султанові Мехмеду IV. Ілля Рєпін зобразив цей момент у знаменитій картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» — і в центрі полотна поставив чоловіка з лукавою посмішкою і люлькою. Це Сірко. Саме під його проводом, за переказами, і було складено документ, який офіційна дипломатія жодної епохи не наважилася б ані написати, ані надіслати.
Найдивніше тут — інше. Рєпін працював над картиною через двісті років після тих подій, і зовсім не знав, як насправді виглядав отаман. Тобто той образ — лукавий дід із трубкою — це художній домисел. А справжнє обличчя Сірка відтворив аж Герасимов у 1960-х роках, за черепом. Вийшло, що наші уявлення про «справжнього» Сірка ліпив радянський антрополог, а не живі свідки.
Тобольськ і різанина, про яку не люблять говорити
Про Сірка зазвичай згадують як про полководця. Але він був іще й украй незручним політиком — присягав московському царю й порушував угоди, підтримував гетьманів і конфліктував із ними, міняв союзників, якщо бачив, що вони йдуть проти козацтва або віри. За таку «своєвільність» — насправді за виступ проти умов Переяславських статей і втручання в політичні інтриги — він опинився в засланні в Тобольську. Сибір, XVII століття. Без жодних гарантій повернення.
Але царю знадобилося збройне плече проти кримських татар — і Сірка повернули. Без нього ніхто не міг зібрати ефективний відсіч.
А тепер епізод, який рідко виносять у перший абзац. Після походу на Крим у 1675 році Сірко вів за собою тисячі звільнених полонених. Частина з них — ті, що прийняли іслам і обзавелися родинами в Криму, — захотіла повернутися назад. Він їх відпустив. А коли вони відійшли, наказав наздогнати і перебити. Жорстоко? Безперечно. Але такий був час і такий був Сірко — людина з власним кодексом, у якому зрада і відступництво не мали ані виправдань, ані помилування.
Рука у поході, або посмертна служба атамана
Сірко помер у 1680 році на власній пасіці в селі Грушівка. За переказами, він сам змайстрував собі труну, ліг у неї і звелів козакам відспівати його ще живим. Знав, що час настав.
Але служба, кажуть, не закінчилася. Він нібито заповів відрубати після смерті праву руку і брати її з собою в походи — там, де буде рука отамана, буде перемога. Запорожці виконували цю волю кілька десятиліть, виставляли руку вперед у критичний момент бою. Чи правда це — невідомо. Та сам факт, що подібна легенда виникла навколо реальної людини, каже про неї більше, ніж будь-яка офіційна біографія.
Детектив із черепом, або 320 років по тому
У 1960-х роках радянська влада взялася за будівництво Каховського водосховища. Під воду мали піти великі ділянки історичного Великого Лугу — разом із могилою Сірка в селі Капулівка. У листопаді 1967 року провели термінову ексгумацію.
Скелет зберігся добре. Череп вирішили відправити до Москви — до лабораторії Герасимова. Тіло перепоховали в кургані Баба-могила. Але без голови. У труну поклали гіпсову копію.
Герасимов помер, так і не закінчивши роботу. Реліквія десятиліттями пилялася у фондах Інституту етнографії АН СРСР. В Україні тим часом ходила вперта легенда: поки голова атамана не возз’єднається з тілом, спокою не буде.
Повернути череп вдалося в 1990 році — напередодні 500-річчя козацтва. Але й тоді не поховали одразу: кілька років він зберігався в сейфі місцевої ради, поки тривали додаткові дослідження.
Остаточне возз’єднання відбулося в серпні 2000 року. Через 320 років після смерті. З усіма військовими почестями — і, за словами тих, хто був присутній, з відчуттям, що щось нарешті закрилося.
Обличчя, яке намалював час
Сьогодні канонічним портретом Сірка вважається той, що створили на основі реконструкції Герасимова. Художники й скульптори спираються саме на нього. Тобто наше уявлення про те, як виглядав один із найвидатніших козацьких отаманів, народилося в московській лабораторії — через три з лишком століття після його смерті. А в козацьких сказаннях він і досі живий. Там він єдиний, хто міг переспорити чорта, перехитрити нечисту силу й перенестися за ніч через море. Там він більший за закони природи. Може, це і є відповідь на питання, що таке справжня безсмертність.