Є письменники, яких читають. А є такі, яких насправді не читають — їх «проходять». Ольга Кобилянська, на жаль, потрапила в другу категорію. Шкільна програма зробила з неї монумент: суворий погляд із портрета, «Земля», «Людина», дата народження — дата смерті. А між цими датами — жінка, яка вчила українську як іноземну, складала списки питань до духів і не пропускала жодної кінопрем’єри в Чернівцях. Ще й мало не потрапила під воєнно-польовий суд у сімдесят вісім років. Але про все по черзі.
Людина, яка вдома не чула жодного українського слова
Уявіть собі: письменниця, яку ми вважаємо стовпом української словесності, в дитинстві не чула вдома жодного українського слова. Батьківська родина розмовляла по-німецьки й по-польськи. Школа — лише чотири класи, бо дівчаткам більше не «потрібно». Перші повісті — написані по-німецьки, практично до середини свідомого творчого життя.
Переломний момент стався не через Лесю Українку, як прийнято вважати. Спочатку — Софія Окуневська. Перша жінка-лікарка в Австро-Угорщині, людина з характером із заліза. Вона прочитала Ольжині німецькі рукописи і сказала прямо: «Пиши по-українськи». Не попросила. Сказала.
Окуневська стала тією, хто буквально витягнув Кобилянську в українську літературу. Без неї не було б ні «Людини», ні «Землі», ні нічого. Ця деталь чомусь випадає з підручників — мабуть, тому що двох жінок у ролі головних дійових осіб вже забагато для стандартного шкільного наративу.
«Тільки книги і кінь можуть привести мене в екстаз»
Вона їздила верхи. У час, коли це для жінки було майже скандалом — сідала в сідло і скакала. Саме ці слова вона написала в щоденнику: про книги й коня. Не як поетичну метафору, а як буквальний опис власного порятунку від задушливого провінційного середовища.
При всьому цьому бунтарстві — надзвичайна елегантність. Завжди темні сукні з високими комірами, капелюшок, рукавички. Висока, з магнетичними очима, які, кажуть, справді бентежили чоловіків. Навіть у похилому віці не дозволяла собі вийти до гостей у домашньому. Казала: естетика — це дисципліна духу.
Страсть до вбрання. Феміністична риторика. Верхова їзда. Окремий культ самотності. Дивно, що з неї зробили просто «авторку важкої селянської прози».
Кіноманка у сімдесяти
Ось факт, який практично ніколи не згадують.
У 1930-х роках, коли їй було близько сімдесяти, Кобилянська стала пристрасною поціновувачкою кіно. Жила в Чернівцях — і не пропускала жодної прем’єри. Але вона не просто «ходила в кіно». На один і той самий фільм вона ходила тричі:
Перший перегляд — заради сюжету. Просто зрозуміти, що відбувається.
Другий — щоб оцінити гру акторів у цілому. Відстані, мізансцени, загальний ритм.
Третій — виключно за мімікою конкретного улюбленого виконавця. Ніяких відволікань, тільки одне обличчя.
Це ж точна метафора того, як вона писала. Пошаровий аналіз. Повільне занурення. Повна відмова від поверховості.
Спіритизм із практичними питаннями
Вона вірила в знаки долі. Брала участь у спіритичних сеансах, де її сестра Євгенія виступала медіумом. І складала списки питань заздалегідь — записувала, що запитати в «духів».
Найдивніше тут не сам спіритизм. Найдивніше — зміст списків. Поряд із питаннями про кохання й творчість раптом: «Чи вдало пройде ремонт грубки в хаті?»
Великі екзистенційні страхи і маленькі побутові тривоги — в одному записнику, в одній голові. Вона не соромилася це фіксувати. Власне, щоденник узагалі був для неї простором абсолютної чесності — і це відчувається в кожному рядку.
Любов, едельвейс і відмова
Найбільше її кохання — літератор Осип Маковей — не відповів взаємністю. При цьому Кобилянська сама, першою, запропонувала йому жити разом. У ХІХ столітті. Жінка. Першою.
Він відмовив.
Вона все життя зберігала засушені едельвейси — збирала їх сама на крутих карпатських схилах. Існувало повір’я: дівчина, яка знайде едельвейс, буде щаслива в коханні. Для неї це не спрацювало. Але вона продовжувала збирати.
Ці квіти лежали в її «аббатстві» — так вона сама називала свою кімнату в чернівецькому будинку. Напівтемрява, запах сушених трав і старих книг, вузьке коло обраних гостей. Вона створила собі мікросвіт. Будинок досі вважається одним із найатмосферніших літературних музеїв України.
Щоденник із затримкою на тридцять років
Вона вела щоденник по-німецьки. Довго, чесно, без оглядки — бо не розраховувала, що хтось прочитає швидко.
Після її смерті він опинився в США. До музею в Чернівцях його передали лише в 1974 році — через більш ніж три десятиліття після смерті авторки.
У тих записах вона називає чоловіків «фальшивими хвастунами», описує глибокі внутрішні кризи, сумнівається, злиться, відновлюється. Жодного монументу. Тільки жива людина з роздратуванням і надією — яка не очікувала, що її колись читатимуть саме такою.
Кримінальна справа проти старої письменниці
У 1941–1942 роках, під час румунської окупації Буковини, проти 78-річної Кобилянської порушили кримінальну справу. Румунська сигуранца вже виписала ордер на арешт. Окупаційна влада хотіла влаштувати показовий процес — щоб публічно дискредитувати «радянську ікону», якою її намагалися зробити за рік до цього під час першої радянської окупації.
Стару й хвору жінку врятував лише випадок. Вона померла в березні 1942-го — буквально за кілька днів до того, як мала відбутися розправа.
Виходить, що вона прожила достатньо, аби побачити, як її ім’я стає зброєю в чужих руках — і пішла, не давши нікому поставити крапку замість неї.
Критики шукали плагіат і не знайшли
На рубежі ХІХ–ХХ століть критики звинувачували її в тому, що вона «занадто німка» для української літератури. Шукали першоджерела, запозичення, прямий вплив — і нічого не знаходили. Тому що провінційна самоучка з Буковини писала психологічну прозу рівня європейського модернізму, і їм просто не вірилося, що таке можливо.
Вони помилилися. А вона навіть не стала їм про це нагадувати — просто продовжувала писати.