Є люди, про яких у школі розповідають одне, а насправді варто було б розповідати зовсім інше. Максим Рильський — саме такий випадок. Офіційна біографія: народився, писав вірші, лауреат. Неофіційна: шляхтич, якого не розстріляли завдяки пісні, піаніст-джазмен, поліглот із понад двадцятьма мовами в голові і людина, яка щодня жила під жучками КГБ і виводила гостей у сад, щоб сказати щось важливе.
Почнімо з крові й роду.
Шляхтич і селянка: звідки беруться поети
Батько Максима — Тадей Рильський — був польським шляхтичем і відомим етнографом. Мати — проста селянка Меланія. Хлопчик ріс між двома світами, і жоден із них не був для нього чужим.
Сім’я Лисенків. Сім’я Старицьких. Ось у якому культурному середовищі він формувався.
Студентом медичного факультету Максим разом із друзями заснував напівжартівливе «Товариство антропофагів» — тобто людожерів. Одразу поповзли чутки про котлети з людей. Насправді це був закритий клуб інтелектуалів, де висміювали міщанство. Але назву підібрали геніально.
Дивно, але мало хто знає, що він міг стати видатним піаністом. Кілька років Максим жив у родині Миколи Лисенка, який особисто давав йому уроки музики. Рильський був віртуозним імпровізатором і в юності виступав як соліст у аматорському джаз-бенді. Джазмен і поет-неокласик — одна й та сама людина.
Понад двадцять мов і еталонний Бодлер
Його мовний арсенал вражав навіть колег-академіків. Максим Тадейович вільно говорив тринадцятьма мовами, а перекладав із понад двадцяти.
Переклади Пушкіна — досі еталонні в українській літературі. Міцкевич у його версії звучить так, що польський читач упізнає оригінал. А ще вражає те, що його переклади Бодлера і Верлена не втратили жодного грама того томного, занепадницького аромату французького символізму. Перекласти «Les Fleurs du Mal» і не зробити з них шкільну хрестоматію — для цього мало знати мову. Треба ще й чути її зсередини.
Кохання зі складеним сімейством і рояль вдови
Катерина Очкуренко була старша від Максима на дев’ять років і на момент їхнього знайомства — дружиною його друга. Для шляхтича початку ХХ століття закохатися в таку жінку і зробити їй пропозицію — вже сам по собі сміливий вчинок. Але Катерина поставила умову: він мусить усиновити її шестирічного сина Жоржа.
Рильський погодився без вагань. Пасинка любив як рідного все життя. Пізніше народився спільний син Богдан.
Окрема історія — рояль у його кабінеті. Інструмент фірми «Шредер» він викупив у вдови репресованого поета-футуриста Михайля Семенка. Але це лише верхівка: роками після того він таємно підтримував родину Семенка грошима — так, щоб ніхто із сторонніх не помітив. На цьому роялі він потім грав Баха. Якого офіційно не існувало.
Арешт у день народження і пісня, що врятувала від розстрілу
19 березня 1931 року, у день народження Рильського, його заарештували і відправили в Лук’янівську тюрму. Майже рік.
Від розстрілу його, за легендою, врятувала «Пісня про Сталіна» — «Із-за гір, та з-за високих…». Вона стала настільки популярною в народі, що Хрущов нібито особисто телефонував Сталіну з аргументом: автора такої пісні знищувати не можна. Після звільнення виснаженого поета забрав до себе в Харків відгодовуватися Остап Вишня.
Пізніше Рильський іронічно називав свої офіційні вірші того часу «білими рабами» — вони працювали на його безпеку, поки він писав лірику для вічності. Як він тримав в голові цей внутрішній розрахунок — і не зламався — питання без відповіді.
Голосіївський ліс і пристрій для підслуховування в кімнаті
У будинку Рильського в Голосієві — де зараз музей — стояли жучки. Він про це знав.
Коли хотів сказати щось важливе, виводив гостей у сад або вмикав гучну музику. Латину використовував, щоб обговорювати з колегами теми, недоступні партійним функціонерам, які сиділи поруч. Крім того, для нього природа була місцем, де система не мала очей: заядлий мисливець і рибалка, він міг годинами бродити Голосіївським лісом — у дощ, у холод, не помічаючи нічого довкола.
Феноменальна пам’ять дозволяла зберігати в голові цілу главу перекладу і вдома переносити її на папір без єдиної помарки.
Вдома він влаштовував закриті музичні вечори. Грав Баха і Генделя на роялі — духовна музика, яка офіційно вважалася «чужою пролетаріату». Серед гостей — актори, художники, люди, чиї вірші не можна було друкувати. Інтелектуальний андерграунд у самому серці Києва.
Єдиний із п’ятірки
Рильський належав до групи неокласиків: Зеров, Філіпович, Драй-Хмара, Бургардт і він сам.
Бургардт емігрував. Решта загинули в таборах. Єдиний, хто вижив, — Рильський.
Він розумів: його талант і «поступливість» із системою зберегли йому життя тоді, коли друзі зникали один за одним. Збереглися десятки листів, де він клопотав про житло для молодих літераторів або про перегляд справ репресованих колег. Це не каяття — це те, що можна зробити, коли ти живий і маєш авторитет.
Заєць у сметані як остання метафора
Рильський обожнював готувати. Особливо — мисливські страви. Коронне: заєць у сметані. Він вважав, що процес приготування їжі — це така ж поезія, і запрошував друзів «на дегустацію метафор» — під якими мав на увазі нові кулінарні експерименти. Людина, яка перекладала Бодлера з понад двадцяти мов, грала заборонений Баха на роялі репресованого поета, писала оди Сталіну, щоб вижити, і виводила гостей у сад від жучків чекісти — і при цьому вважала, що справжня поезія починається на кухні.
Рояль досі стоїть у музеї в Голосієві. Іноді на ньому грають — на вечорах пам’яті. Семенко таких вечорів не дочекався.