Уявіть собі жінку, яка варить олифу в сільській хаті, скручує пензлики з двох котячих волосків і йде малювати в поле опівночі, щоб сусіди не бачили. А потім Пікассо дивиться на її картини в Парижі і втрачає слова. Ось приблизно така вона — Катерина Білокур із Богданівки.
Річка Чумгак мала стати її останнім прихистком
1934 рік. Катерині вже за тридцять. Вона досі живе під батьківським дахом, де малювання вважається чимось між гріхом і бісівством. Батьки не просто забороняли — вони спалювали її малюнки, коли знаходили. Важка колгоспна робота з’їдала дні без залишку, а будь-яка спроба взяти в руки пензлик закінчувалася сваркою.
Вона пішла до річки.
Її врятували. Але крижана вода назавжди підірвала здоров’я ніг — до кінця життя вона ходила з палицею. І саме цей момент зламав батька: злякавшись за дочку, він нарешті сказав «малюй». Так страх за її життя відкрив світові художницю.
Технологія всупереч злидням: фарби з буряка й пензлі з котячої шерсті
Фабричних інструментів не було. Катерина брала два-три волоски з хвоста сусідського Мурчика і скручувала пензлик власноруч. Найтонші з них дозволяли прорисовувати жилки на пелюстках — те, що неможливо передати навіть фабричними пристроями.
З фарбами — окрема історія. На ранніх етапах вона працювала з тим, що давала природа: буряк, бузина, калина, лушпиння цибулі. Але шедеври, які потрапили до Парижа, написані олією. Вона навчилася сама варити олифу, змішувати пігменти з льняним маслом, грунтувати домоткане полотно крохмалем. Це не народний примітив — це саморобна лабораторія людини, яка дійшла до всього власним розумом.
Мистецтвознавці довго не могли зрозуміти, як вона добивалася такого сяяння білого кольору на пелюстках. Виявилося — наносила білила шарами, іноді до десяти разів. Це давало ефект внутрішнього світіння, ніби квітка горить зсередини.
Квіти, яких не можна зривати
Це не художній прийом і не легенда. Катерина щиро вважала, що квіти живі рівно доти, доки ростуть. Вона ніколи не зривала їх для натюрмортів — брала мольберт і йшла в поле, малювати там, де квітка живе.
Один чоловік прийшов до неї з букетом. Вона відмовила одразу: «Якщо ти такий жорстокий до квітів, як же ти ставитимешся до мене?»
На деяких її полотнах поряд живуть весняні, літні й осінні квіти. Вона могла писати одну картину кілька місяців — просто чекаючи, поки розквітне наступна рослина, яка їй потрібна.
Лист із клаптиком полотна
До сорока років про неї не знав ніхто. А потім вона почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко.
Катерина написала їй листа. Вклала в конверт малюнок калини на клаптику домотканого полотна.
Петрусенко подивилася на малюнок і зрозуміла: це не лист від шанувальниці. Вона допомогла організувати першу виставку. Так починається та частина біографії, яка потрапляє в підручники.
Три картини, Париж і детектив без розв’язки
У 1954 році на Міжнародну виставку до Парижа відправили три її роботи: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Пабло Пікассо побачив їх і сказав: якби художниця такого рівня була у них, вони б заставили про неї говорити весь світ. Він порівнював її стиль із французькою примітивісткою Серафіною Луї.
Цікаво, що після виставки всі три картини мали повернутися до СРСР. Не повернулася жодна. Усі три зникли. У музеях сьогодні висять копії, зроблені по пам’яті та фотографіях, а де знаходяться оригінали — досі невідомо. Можливо, у якихось приватних колекціях десь у Європі. Можливо, їх уже немає.
Жодного ескізу. Жодного разу
Академічний живопис починається з олівцевого підготовчого малюнка. Катерина Білокур цього не знала і, мабуть, добре. Вона одразу починала писати фарбою — з одного квітка, від якого поступово виростала вся композиція.
Феноменальний окомір. Якщо помилилася в пропорціях на початку — все полотно під загрозою. Вона не помилялася.
Художниці двічі відмовили в художньому технікумі — у Миргороді й у Києві. Навіть до іспитів не допустили: не було довідки про закінчення семирічки, яку батьки просто не дали їй здобути. По іронії, саме ті заклади, що відмовили їй колись, сьогодні пишаються її ім’ям і її експозиціями.
«Чудачка» з мольбертом
У Богданівці її вважали дивакуватою. Коли Катерина йшла по селу з мольбертом, сусіди шепотіли вслід. Тому вона часто йшла далеко в поле або виходила малювати вночі, коли все село спало.
Та сама жінка, яка не мала паспорта — колгоспникам їх видавали лише за спецдозволом, фактично прив’язуючи до рідного села, — жила в холодному старому будинку, де взимку малювала в пальті. Вона писала в листах про задубілі від холоду пальці. І продовжувала малювати.
Її листи до друзів і художників сьогодні видають окремими книжками. Не як «епістолярну спадщину» — а як живу прозу. В одному з них вона писала про квіти як про власних дітей: «вони мої, і я їхня». Людина, якій заборонили вчитися, яка все своє життя пробула в одному селі без права виїзду, залишила після себе тексти, які читають як поезію.
Богданівка: де господиня просто вийшла в сад
Музей у Богданівці відкрили в 1977 році, через шістнадцять років після її смерті. Всередині майже все так, як було: мольберт, саморобні пензлики, ліжко, на якому боліли ноги, стіл, за яким писалися листи.
А в саду все ще ростуть мальви та калина. Ті, якими вона лише милувалася.
Кажуть, відвідувачі часто відчувають там щось дивне. Ніби господиня просто вийшла на хвилину — подивитися, чи не розцвів уже той цвіт, якого вона чекає вже кілька тижнів.