Іван Мазепа — це людина-пазл, яку історики збирають уже триста років, але картинка все одно не стає повною. Для одних він символ боротьби за незалежність, для інших — головний зрадник в усій українській історії. Але якщо на хвилину відкласти політику вбік, перед нами постає людина неймовірної харизми, інтелекту й, чесно кажучи, неймовірного везіння. Гетьман, меценат, поет, розвідник, колекціонер, коханець. Все це — одна людина, яка народилася в маленькому українському селі й дісталася найвищих орденів двох ворогуючих імперій.
Як таке взагалі можливо?
Сім мов і один характер
Мазепа вільно почувався в будь-якому європейському кабінеті — сім мов (від латини до татарської) давали йому можливість домовлятися без перекладачів. Києво-Могилянська колегія, єзуїтський колегіум у Варшаві, потім — за волею польського короля — подорож Європою. Німеччина, Італія, Франція, Нідерланди. Це не туризм і не примха монарха. Це формування людини, яка мала розуміти, як влаштований світ, і при потребі — цим світом маніпулювати.
А ще важливо знати, як саме починалася його кар’єра, бо тут звичайні підручники якось соромляться деталей. Молодий Мазепа служив у правобережного гетьмана Дорошенка і їхав із дипломатичною місією до Криму та Туреччини. По дорозі його перехопили запорожці Івана Сірка. Смерть була майже гарантована — полонений дипломат ворожого табору, без документів, посеред степу. Але Мазепа говорив так і тримався так, що суворий Сірко не тільки не вбив його, а й особисто відрекомендував лівобережному гетьману Самойловичу.
Словами — від плахи до палацу.
І коли Петро I, якому Мазепа згодом завдасть найглибшої особистої образи, роками вважав гетьмана своїм найближчим соратником — це не наївність царя. Це рівень Мазепи.
Легенда про голого вершника, або як стати зіркою романтизму
Є одна історія, без якої жодна розмова про Мазепу не обходиться. І водночас це, скоріш за все, повна вигадка. Начебто в юності його, застигнутого в обіймах дружини польського шляхтича, прив’язали голим до спини дикого коня і пустили в степ.
Автор цієї версії — Ян Пасек, людина, яка Мазепу відверто ненавиділа. Більшість істориків схиляються до того, що це або художній вимисел, або настільки роздута версія дрібного скандалу, що від оригіналу там нічого не залишилось. Але ось парадокс: саме цей образ зробив Мазепу справжньою зіркою XIX століття. Байрон написав поему. Ліст — музику. Делакруа — картину. Романтична Європа обожнювала трагічних героїв, і напівлегендарний вершник у степу підходив ідеально.
Реальний Мазепа — дипломат, меценат і стратег — набагато складніший за цей образ. Але хто цікавиться складністю, коли є красива легенда?
Найбагатший меценат, про якого не знає половина України
Мазепа мав близько 20 тисяч маєтків на території України. Це офіційні дані, і вони роблять його одним із найзаможніших людей тогочасної Європи. Але куди цікавіше те, що він з цим багатством робив.
Він профінансував будівництво або реставрацію понад сорока церков і монастирів — за власний кошт. І кожну з них позначив своїм особистим гербом «Курч»: на стінах, на гарматах, на церковних дзвонах. Сучасні піарники назвали б це геніальним побудуванням особистого бренду, але для Мазепи це було питанням вічності — він хотів, щоб його ім’я стояло поряд із сакральним, а не просто лунало на козацькій раді.
Саме при ньому розцвіло так зване мазепинське бароко — унікальний архітектурний стиль, який поєднав українські традиції з європейськими формами. Михайлівський Золотоверхий у Києві у своєму тодішньому вигляді — частково його рук справа. А Києво-Могилянська академія, в яку він вклав стільки грошей і зусиль, перетворилась на один із провідних інтелектуальних центрів усього регіону. Це не перебільшення офіційної біографії — це задокументований факт, який оминають у школі.
Гетьман-поет і найскандальніший роман XVIII століття
Мазепа писав вірші. Гарні. Його «Дума» — пісня-розмисел про єдність козаків — була справді популярна в народі, а не просто пилилась в архіві. Але любовна лірика виявилася ще відвертішою.
Мотря Кочубей. Його хрещениця. Йому — 65, їй — близько 16. Він закохався. Серйозно. Просив її руки. Церква відмовила — хресне споріднення вважалося абсолютною перешкодою для шлюбу. Але листування збереглося, і воно зовсім не схоже на папери гетьмана.
«Моє серденько, мій рожевий квіточку…»
Так писав чоловік, якого Петро I вважав своїм найжорсткішим союзником. Батько Мотрі, Василь Кочубей, зрештою доніс на Мазепу царю. Петро доносу не повірив і видав Кочубея назад. Того стратили.
Важко уявити більший цинізм долі: донос батька, кохання дочки і страта як фінал цього трикутника.
Ордени двох ворогів і п’ятикілограмова образа
Мазепа став другим у історії кавалером ордена Андрія Первозваного — найвищої нагороди Російської імперії. Від польського короля він отримав орден Білого Орла. Найвищі нагороди двох держав, які постійно конкурували між собою. У цьому є щось від детективного роману.
Після переходу на бік шведів Петро I офіційно позбавив його всіх нагород. А потім наказав виготовити «Орден Іуди». П’ять кілограмів срібла. На медалі — зображення Іуди Іскаріотського, що вішається на осині. Це мав надягнути Мазепа, якби потрапив до рук царя.
Чи думав Петро, що цей шматок срібла стане найкращим доказом масштабу особистості його ворога? Навряд. Але саме так і вийшло.
Є ще один епізод, після якого, кажуть, Мазепа остаточно зробив свій вибір. Під час застілля напідпитий Петро вдарив гетьмана по обличчю — або, за іншою версією, смикнув за вуса. Будь-який козак схопився б за шаблю, що означало б негайну страту. Мазепа не змінився в обличчі. Продовжив бенкет. І тієї ж ночі, як розповідають, прийняв рішення, яке змінило хід Полтавської битви.
Пошта, бібліотека і кінець, який обріс легендами
Є кілька речей про Мазепу, які рідко потрапляють у популярні матеріали. Він причетний до створення регулярної поштової мережі на Гетьманщині — система станцій і кур’єрів дозволяла передавати повідомлення значно швидше, ніж будь-коли раніше. Офіційно — для зручності управління. Але Мазепа хотів знати все і про всіх першим. Це не збіг.
Його бібліотека в Батурині містила інкунабули, рукописи латиною і грецькою, рідкісні видання з усієї Європи. Колекція зброї — шаблі, інкрустовані дорогоцінним камінням, мушкети найтоншої роботи — вражала навіть досвідчених європейських послів. Більшу частину цього знищили або вивезли після взяття Батурина в 1708 році. Що з тим залишком сталося далі — відповіді досі немає.
Смерть у Бендерах (нині Придністров’я) прийшла невдовзі після Полтавської битви. Шведські офіцери в мемуарах згадують жахливу хворобу — щось на кшталт важкої інфекції в антисанітарному таборі біженців. Народна молва перетворила це на «кару небесну». Обидві версії зловтішні по-своєму.
Могила, якої немає
Його ховали двічі. Спочатку у Варниці, потім перенесли до монастиря Святого Георгія в Галаці, в Румунії. Монастир руйнували під час воєн. Могилу пограбували. Останки зникли. Сьогодні в Галаці стоїть лише кенотаф — порожній пам’ятник людині, яка залишила свій герб на сорока церквах, на гарматах і дзвонах, яку оспівали Байрон, Ліст і Гюго і яка зібрала найвищі ордени двох ворогуючих держав.
На українських десяти гривнях досі його портрет. Щодня мільйони людей тримають його в руках, не замислюючись, хто це. А він дивиться. І мовчить. Як і завжди.