Є письменники, яких знають усі, але мало хто читав. А є такі, кого читають у тиші, навшпиньки, ніби боячись злякати живе. Григір Тютюнник належить до других. Його проза не кричить. Вона просто стоїть поруч і дивиться тобі в очі так пильно, що стає ніяково. І щоб зрозуміти, звідки ця пронизливість, треба знати кілька речей про людину, яка за нею стоїть.
Два Григорії та одне ім’я на двох
Починаємо з найдивнішого. В одній родині виросло двоє братів з однаковими іменами. Буквально. Старший Григорій народився від першої дружини батька, молодший, наш герой, від другої. Батько, схоже, не надто переймався оригінальністю.
Щоб не плутатися, молодшого почали кликати Григором. Не Гриша, не Гришко. Саме Григір, з цим специфічним народним присмаком. Пізніше це стало його літературним псевдонімом, і парадокс у тому, що саме це «недолюблене» ім’я, видане заради зручності, й вписалося в українську літературу.
Фінал цієї сімейної історії ще більш неймовірний. Обидва брати, Григорій і Григір, стали лауреатами Шевченківської премії. Старший за роман «Вир», молодший за малу прозу, посмертно. Єдиний такий «сімейний дуплет» у всій українській літературі.
Триста кілометрів пішки в одинадцять років
Щоб зрозуміти, чому Тютюнник писав про біль так, ніби сам заліплює рану, треба знати один факт із його дитинства. Батька репресували 1937 року, коли хлопцеві було шість років. Це пояснює багато чого: і чому він жив у дядька на Донбасі, і чому тема сирітства й «пошуку батька» пронизує всю його прозу. Корінь його «оголених нервів» десь там, у тому шестирічному хлопчику.
А далі був 1942 рік. На Донбасі почався голод. Григір вирішив повернутися до матері на Полтавщину пішки. Близько трьохсот кілометрів через окуповані землі, на випадкове милосердя й те, що знаходилося в полях. Йому було одинадцять.
Цей похід ліг в основу повісті «Климко», яку вважають одним із найчесніших текстів про воєнне дитинство в українській літературі. Ніякого пафосу. Ніякого героїзму з великої літери. Просто хлопчик іде.
Чотири місяці в колонії за те, що захворів
Перше, що треба розуміти про його долю, це те, що система зустріла його ще задовго до того, як він став письменником.
Друге: після ремісничого училища його відправили на харківський завод імені Малишева. Там він підхопив туберкульоз.
Третє, і найабсурдніше: він поїхав до рідного села одужувати, бо фізично не міг відпрацювати обов’язкових три роки. Радянська влада кваліфікувала це не як хворобу, а як «самовільне залишення ремісничого училища», тобто порушення трудової дисципліни. Чотири місяці колонії.
Потім армія. Флот. Чотири роки радистом у Североморську й на Тихому океані. Мало хто ставить поруч тонкого лірика Тютюнника і суворі північноморські служби, але саме там він почав серйозно читати світову класику й робити перші літературні нотатки. Флот навчив дисципліни й загострив відчуття самотності.
Словник Грінченка як одкровення
До тридцяти років він писав майже виключно по-російськи. Закінчив факультет російської філології, перше своє оповідання «Сутінки» написав по-російськи, а потім сам і переклав. Один із найтонших майстрів українського слова прийшов до цього слова пізно й свідомо, під впливом старшого брата Григорія і своєї дружини Людмили.
А потім він відкрив словник Бориса Грінченка. Уявіть собі дорослого чоловіка, який серед ночі мало не танцює від того, що знайшов влучно сказане слово. Він власними словами зізнавався, що «мало не танцював від радості», натрапляючи на соковиті народні вирази. Ненавидів канцелярську мову. Спеціально їздив у глухі села, щоб слухати, як люди говорять. Не записувати. Слухати.
Звідси ця бескомпромісність. Коли редактор спробував виправити в його тексті «неправильне» народне слово на літературну норму, Григір відрізав: або друкуйте так, як говорять живі люди, або взагалі не друкуйте. Багато його оповідань роками лежали в столах редакцій саме через це.
Людина, яка купила власну книжку і викинула її в смітник
Він був фанатично прискіпливий до себе. Міг переписувати одну сторінку двадцять разів, і це не перебільшення. Одного разу зайшов у книгарню, побачив свою книжку, купив її, перечитав кілька сторінок, знайшов одну «неточну» фразу й тут же викинув книжку в смітник просто біля магазину.
Його прямолінійність часом межувала з грубістю, але це була грубість чесної людини. Він терпіти не міг спрощеного зображення українців, так звана «шароварщина» дратувала його фізично. Вважав, що селянин – це складний психолог, а не комедійний персонаж у вишиванці. Через це його регулярно звинувачували в «очорненні дійсності»: герої в його текстах були колючими, скривдженими, глибоко нещасними. Справжніми, одне слово.
Він пробував себе і в кіно, працював редактором на студії Довженка, писав сценарій за романом брата. Але його бачення постійно розходилося з партійними установками. Кіно принесло більше розчарувань, ніж радості.
«Три зозулі з поклоном» і все, що за ними стоїть
Вершина його психологічної прози несе в собі автобіографічні мотиви. В ній відбилася доля батька, репресованого 1937 року. Назва відсилає до народного звичаю: щоб позбавити людину мук нерозділеного кохання, їй передавали поклін від трьох зозуль, які нібито забирали печаль. Тютюнник узяв цей образ і зробив із нього цілий всесвіт безответного кохання, прощення й трикутника доль, який не руйнується навіть часом і сибірським засланням.
Якщо хочете зрозуміти феномен Тютюнника, є короткий маршрут через чотири тексти.
- Перший, «Климко», якщо потрібне глибоко емоційне й без жодного грама фальші про дитину і війну.
- Другий, «Три зозулі з поклоном», якщо цікавить тонка психологія і та особлива поетичність, де кожне слово стоїть на своєму місці, як камінь у кладці.
- Третій, «Завязь», якщо хочете побачити світлий бік автора. Перше кохання, весна, надія. Там він проявляє себе як неймовірний пейзажист.
- Четвертий, «Оддавали Катрю» – соціальна драма про конфлікт між старим укладом, щирим, але відхожим, і новим, зовні благополучним, але холодним і штучним.
І окремо, якщо є діти або просто любите добрі речі: «Степова казка». Там він описує світ природи так, ніби сам розуміє мову звірів і птахів.
Слово, якого не почули вчасно
У 1980 році його висунули на Шевченківську премію. В останній момент кандидатуру «зарізали» й дали натомість премію імені Лесі Українки за твори для дітей. Для людини, яка жила літературою і не йшла на жодні компроміси, це був іще один удар.
6 березня 1980 року Григір Тютюнник пішов із життя добровільно. У руці знайшли записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мені лишилося, паліть». Колеги згадували, що він останнім часом часто казав, що його слово більше не чують. Це був не імпульсивний жест, а осмислений протест людини, яка не бажала перетворюватися на радянського чиновника від літератури.
Шевченківську премію йому присудили посмертно, 1989 року. Він залишив після себе небагато томів, але кожне його оповідання це не витончене мереживо, а груба нитка, якою зашивають рану.
Цікаво, яким словом він би назвав те, що відбувається зараз.