Є письменники, яких знають усі. І є Свіфт. Його знають інакше — як автора книжки про маленьких людей, яку дають дітям, хоча вона написана з люттю дорослого, що втомився від людства. Але якщо покопатися глибше, виявляється, що Джонатан Свіфт — це окремий жанр. Містифікатор, провокатор, людина, яка ненавиділа свій день народження і придумала ім’я для коханої жінки буквально з нічого. Почнемо з того, що ви точно не знали.
Ванесса — він вигадав це ім’я
Ми звикли, що імена беруться з календаря чи сімейних традицій. Але Ванесса з’явилася інакше. До 1713 року такого імені просто не існувало у природі.
Свіфт створив його як особистий шифр для своєї коханої Естер Ванхомріг: узяв «Van» від її прізвища, додав «Essa» — пестливе від Естер — і отримав Vanessa. Уперше ім’я з’явилося в поемі «Cadenus and Vanessa». До речі, Cadenus — це анаграма латинського Decanus, тобто «декан». Так він зашифрував у назві себе. Поема для двох, де навіть імена були кодом.
Він довго тримав її в шухляді і роздавав лише вузькому колу. Хотів, щоб Естер відчула себе унікальною. Буквально єдиною у своєму роді. Що ж — тепер це ім’я носять мільйони людей по всьому світу, які не мають жодного уявлення, чиїм коханням йому зобов’язані.
Їхні стосунки закінчилися трагічно. Естер померла молодою. Свіфт, за легендою, більше ніколи не перечитував цієї поеми.
Як він «вбив» живу людину і майже уникнув наслідків
Як на мене, це найжорсткіший приклад тролінгу в історії літератури до епохи інтернету. 1708 рік, Лондон. Є популярний астролог Джон Партридж, який продає альманахи з «пророцтвами» і непогано заробляє на чужій довірливості. Свіфт вирішує його провчити.
Під псевдонімом Ісаак Бікерстафф він публікує власний альманах і з абсолютно серйозним обличчям заявляє: Партридж помре 29 березня о 11 годині вечора від виснажливої гарячки. Математично точно. Нікуди не дінеться. І, до речі, дата обрана не випадково — 29 березня це напередодні Першого квітня. Свіфт знав, що робить.
Партридж, звісно, обурився і почав друкувати спростування. Саме цього і чекали.
Наступного ранку після «призначеної дати» з’явився лист «від скорботного родича» — з детальним описом смерті Партриджа, його останніми словами і щирим каяттям, що всі його пророцтва були шахрайством. Коли живий і здоровий Партридж прокинувся, він виявив: за вікном дзвонять дзвони по його душі, гробарі стукають у двері зі знижками на труну, а перехожі дивляться на нього як на покійника, який забув лягти в могилу.
Він у сказі надрукував екстрений випуск газети. Клацання капслоком XVIII століття: «Я ЖИВИЙ! ПОДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ!»
На що Свіфт (тобто Бікерстафф) відповів спокійним есе з «доказами» смерті. Мовляв, жива людина не писала б таку беззмістовну нісенітницю. А його дружина сама каже, що він «без душі і розуму» — явна ознака трупа. Раз розрахунки Бікерстаффа непогрішимі, то той, хто ходить вулицями — просто самозванець.
Офіційні органи виключили Партриджа зі списків видавців, бо за документами він числився мертвим. Він просто викреслив людину з реальності. Клац — і тебе немає. Репутацію Партридж так і не відновив до кінця життя.
Гулівер знав про Марс більше, ніж астрономи
1726 рік, «Мандри Гулівера» виходять у світ. У розділі про літаючий острів Лапута Свіфт між іншим згадує, що місцеві астрономи відкрили два супутники Марса і навіть зазначає їхні орбітальні характеристики.
Фобос і Деймос були відкриті в реальності лише у 1877 році. Через 151 рік після книжки.
Мало того — його розрахунки виявилися напрочуд близькими до реальних. І тут починається справжній абсурд: Свіфт астрономом не був. Але він спирався на логіку Кеплера: якщо у Землі один супутник, а у Юпітера тоді знали чотири, то у Марса, який посередині, мало бути два. Математика симетрії замість телескопа.
Іноді здогадка влучає точніше за прилад.
Таємне життя декана собору
Свіфт обіймав посаду декана собору Святого Патрика у Дубліні. Солідно, поважно, церковно. За лаштунками — трохи інакше.
Майже все, що він писав, виходило без підпису. «Мандри Гулівера» він відправив видавцю через посередника у плащі, рукопис переписаний чужим почерком. Він так боявся переслідувань — і так любив містифікації, — що навіть близькі часом не знали, що саме він написав.
Найіронічніше, що при цьому він був фанатиком особистої гігієни. У XVIII столітті це виглядало як психічний розлад. Міг відмовитися від обіду, якщо скатертина здавалася йому недостатньо білою. Витрачав величезні суми на якісне мило. У добу, коли люди купалися раз на місяць, це справді впадало в очі.
У листах до Естер Джонсон — іншої близької жінки, яку він називав Стелла, — він використовував «маленьку мову» (little language): особливий шифр, де літери замінювалися так, щоб імітувати дитяче белькотіння. Важко уявити, як це читала Естер. Ніжність? Гра? Перші ознаки розладу? Дослідники вже триста років не можуть домовитися.
І ще одне. Кожен свій день народження він проводив у пості і читав розділ з Книги Іова, де той проклинає день свого народження. Щиро вважав появу на світ трагедією. Не позою — щиро.
Скромна пропозиція, яку сприйняли серйозно
1729 рік. Ірландія голодує під британським управлінням. Свіфт пише памфлет «Скромна пропозиція» і пропонує: ірландці мають продавати своїх дітей на м’ясо заможним англійцям. Раціонально, економічно вигідно, вирішує і проблему голоду, і перенаселення.
Тон — абсолютно серйозний. Цифри, розрахунки, аргументи. Жодного натяку на жарт.
Частина сучасників сприйняла це буквально. Прийшла в жах. Вимагала пояснень. Саме цього він і хотів: показати, що британська політика щодо Ірландії вже й так людоїдська — просто без відкритого визнання цього факту. Назва «скромна» тут теж іронія. Нічого скромного немає. Це крик. Дуже холодний крик.
Викрадення у колисці
Ось факт, якого точно немає у першій пошуковій видачі. Коли Свіфту був рік, його власна годувальниця його вкрала. Не метафорично — буквально забрала дитину і таємно вивезла з Ірландії до Англії, бо так прив’язалася, що не могла розлучитися.
Важко уявити, що відчувала його мати в той момент. Але найдивніше — її реакція. Вона дозволила. Свіфт провів із нянею ще три роки, перш ніж повернувся додому.
Що це було — довіра, байдужість чи якийсь дивний прагматизм XVIII століття — досі незрозуміло. Сам Свіфт про це майже не писав. Психоаналітики вже давно взяли цей факт у свої списки як ключ до його нездатності будувати стабільні стосунки. Можливо, вони праві. Можливо, це просто зручна схема.
Мова як зброя і пастка
Свіфт обожнював закладати в тексти смисли, які розуміли тільки освічені читачі. Назва «Ліліпутія» — це поєднання англійського little і латинського putus, але для тих, хто знав вульгарну латину або романські мови, там ховалося грубе лайливе слово.
По-перше, це був захист: влада не могла офіційно висунути звинувачення, бо в тексті «нічого такого немає».
По-друге, це було задоволення: він чітко бачив, хто розуміє жарт, а хто читає наївно і радіє пригодам Гулівера.
По-третє — і це вже зовсім особисте — він залишав у мові сліди, які розраховував лише на конкретних людей. Листи, поеми, памфлети. Все написане ніби мало подвійне дно. Публічний текст і прихований — для своїх.
Лікарня як остання репліка
Наприкінці життя Свіфт страждав від хвороби Меньєра — постійних запаморочень і шуму у вухах. Це зробило його похмурим і дратівливим. Ще більш саркастичним, ніж він був у молодості, — а це вже щось.
Коли він складав заповіт, то залишив величезну суму на будівництво першої психіатричної лікарні в Ірландії — госпіталю Святого Патрика. І дописав: «Ні одна нація так її не потребує, як ірландці».
Він сам, мабуть, не знав, чи це комплімент, чи образа. Швидше за все — і те, і те одночасно. Лікарня досі працює. Остання репліка виявилася найдовшою.
Питання тільки одне: якби Свіфт жив зараз — у якому форматі він би це робив?