Уявіть собі: Петербург, середина XIX століття. На черговому світському вечорі з’являється чоловік у білому парусиновому костюмі, з бездоганно підібраними аксесуарами. Він замовляє міцний чай з ромом, невдовзі починає співати — і весь зал завмирає. Це не граф і не дипломат. Це колишній кріпак із Звенигородщини, якого вісім років тому викупили з рабства за 2500 рублів — суму, якої вистачало б на купівлю цілого маєтку разом з кріпаками. Той самий, якого ми знаємо переважно як суворого діда в смушевій шапці з підручника. Але підручники, як відомо, — це місце, де живуть мертві версії живих людей.
Петербурзький денді, якого не показують у школі
Перше, що руйнує звичний образ — це його гардероб. Після викупу з кріпацтва Шевченко перетворився на справжнього столичного лева. У щоденнику він з неприхованим захватом описував купівлю гумового плаща-макінтоша за 100 рублів. Уявіть собі цього вчорашнього кріпака, який гордо вимірює кроками петербурзький дощ у плащі вартістю майже річного жалування дрібного чиновника.
Друге — його знаменита хутрова шапка. Ми сприймаємо її як символ «народності», але насправді це був елемент дорогого столичного шику тієї доби. Такі шапки носили освічені городяни, а не селяни.
Ще одна його слабкість, про яку рідко пишуть — якісне взуття. Він любив його пристрасно і вибагливо. Людина, яка в дитинстві ходила босоніж, ставши вільною, перетворила взуття на особистий культ.
Чай з ромом і борщ із карасями
Гастрономічні звички Кобзаря — це окрема захоплива глава. Улюбленим напоєм була не горілка і не узвар, як можна було б очікувати від «народного поета». Микола Костомаров згадував, що Шевченко обожнював тривалі вечірні чаювання з ромом: ці застільні бесіди тривали годинами, а міцний «коктейль» XIX століття лише підігрівав розмову.
Улюблена страва — борщ із сухими карасями, свіжою капустою і особливими приправами. Звучить дивно? Насправді це дуже специфічна традиція, яку він зберіг у пам’яті з дитинства і відтворював за будь-якої можливості.
А ще він обожнював каву по-віденськи зі збитими вершками. Кріпак, що став академіком гравюри і п’є віденську каву в Петербурзі. Це не контраст — це траєкторія.
1384 пам’ятники і один кратер на Меркурії
Ось факт, який зазвичай змушує людей перепитати. Шевченко посідає друге місце у світі за кількістю пам’ятників серед реальних (не релігійних) осіб. Загалом у світі встановлено близько 1384 монументів Кобзарю — від Бразилії до Китаю.
Попереду нього лише релігійні постаті.
А в 1970-х роках кратер на Меркурії діаметром близько 143 кілометрів офіційно отримав ім’я українського поета. Людина, яка ніколи не бачила літака, тепер має кратер на найближчій до Сонця планеті. Є в цьому щось дуже шевченківське.
Захалявні книжечки і небезпечні домовленості
Десять років заслання на Аральському узбережжі — і найстрашнішою частиною покарання був не клімат і не самотність. Йому заборонили писати й малювати. Людині, для якої це було як дихання.
Перше, що він зробив — почав ховати крихітні рукописні книжечки в халявах чобіт. Так і називали їх сучасники: «захалявні книжки». Він писав дрібно, на мізерних клаптиках паперу, ховав від перевірок.
Друге — папір і олівці він добував через небезпечні домовленості з місцевими офіцерами, які йому симпатизували і ризикували власною кар’єрою.
Третє — жодного разу не зламався. Ті ж офіцери згадували, що Тарас умів бути душею компанії навіть у найважчі дні. Пародіював петербурзьких чиновників із такою точністю, що солдати падали зі сміху.
Гроші, які не затримувалися
Популярний художник у Петербурзі заробляв дуже пристойні гроші. І так само пристойно їх протринькував — за один вечір із друзями міг витратити гонорар, якого вистачило б на місяць.
Але найцікавіше не це. Він роздавав гроші першим-ліпшим жебракам на вулиці — легко, не рахуючи, не думаючи про завтра. Людина без власності, яка провела дитинство в кріпацтві, так і не навчилася сприймати гроші як щось серйозне. Можливо, саме тому.
Тенор, що замовляв залу
Про його голос говорили всі, хто хоч раз чув. Шевченко мав чистий високий тенор і коли починав співати народні пісні на світських вечорах — замовкали навіть найвибагливіші критики. Його запрошували в аристократичні будинки не лише як художника чи поета. Його запрошували як зірку вечора.
Це дещо міняє картину, чи не так? Не трибун. Не пророк. Жива людина з гарним голосом, яка любить добре вечеряти.
Лукерія і зірване весілля
Мало хто знає цю історію. За рік до смерті 46-річний Шевченко вирішив одружитися. Обраниця — 20-річна служниця Лукерія Полусмак.
Він купив їй приданого на величезну суму. Причому сам вибирав тканини і фасони — капелюшки, сукні, туфлі. Художник із увагою до деталей навіть тут залишався художником. Найняв учителя, щоб дати їй освіту. Готувався серйозно.
Зірване весілля сталося, коли він застав Лукерію за фліртом із тим самим учителем. Удар виявився важким — останній рік життя він переживав це мовчки.
Людина, яка написала «Кохайтеся, чорнобриві», сама так і не одружилася.
Автопортрети людини, яка себе бачила
Найменш відомий факт про Шевченка як митця: він був академіком гравюри — не почесним, а справжнім, визнаним фаховою спільнотою. Дослідники фіксують понад 835 збережених художніх робіт; загалом відомо приблизно про 1300, частина з яких вважається втраченою.
При цьому він обожнював малювати автопортрети. Фіксував себе методично: молодий романтик у Петербурзі, засланець на Аралі, людина, що повертається. Своєрідний щоденник без слів.
Тому ми знаємо, як він виглядав у різні роки. Тому видно, що зробили з ним ті десять років.
58 днів між смертю і Дніпром
Шевченко помер у Петербурзі в лютому 1861 року. 47 років. На численних портретах він виглядає набагато старшим — десятиліття в умовах Аральської експедиції буквально спалило його здоров’я. У «Заповіті» він просив поховати його в Україні. Друзям знадобилося 58 днів, щоб отримати дозвіл на перевезення тіла. Процесія з Петербурга до Канева перетворилася на величезну маніфестацію — саме те, чого влада найбільше боялася.
Україна на відстані
З 47 років свого життя він провів безпосередньо в Україні близько 15. Решта — Петербург, заслання, мандри. І при цьому написав те, що написав. Українською. Про Україну. Звідки він це знав — жодна довідка досі не пояснює.