У підручниках Глібов зазвичай виглядає нудним мораліcтом, який складав байки про лисиць і вовків для шкільної програми. Але реальність була куди цікавішою. За маскою «царя байки» ховався чоловік із надзвичайно складною долею: заборонений поет, засновник газети, птахівник-фанатик і меланхолік, який міг годинами сидіти в темряві, слухаючи спів канарки.
«Льолик — квітковий королик» і батькова канарка
Маленький Льоня Глібов так самозабутньо доглядав за квітами, що сусіди охрестили його «Льолик — квітковий королик». Не глузливо, а якось із ніжністю. Це захоплення він проніс через усе життя.
Але найкурйозніша деталь — псевдонім. Свої дитячі твори Глібов підписував «Дідусь Кенир». Батько колись купив співочого канарчика, якого в їхніх краях називали «кенир». Сусіди стали так називати батька, прізвисько перейшло до сина, і один із найвідоміших українських письменників увійшов в історію під іменем, яке він успадкував від батькового птаха.
Канарки стали для Глібова справжньою пристрастю на все життя. Будинок у Чернігові нагадував зоомагазин у повному сенсі: друзі згадували, що у вітальні із-за пташиного щебету часом неможливо було розчути співрозмовника. Глібов знав тонкощі кожного «коліна» — окремої мелодійної фрази в пташиному співі. Міг годинами обговорювати з досвідченими птахоловами, яка зернова суміш краще впливає на голос кенара.
Перша книжка, яку вилучили свої ж
Перший збірник поезій Глібов видав 1847 року ще студентом Ніжинського ліцею. Писав тоді російською. Спроба вийшла катастрофічною: керівництво ліцею, включно з директором, розцінило видання як вільнодумство й порушення дисципліни. Тираж фактично вилучили з продажу. Лицейські наставники вирішили, що молодий поет надто захоплюється «пустими мріями».
Глібов розчарувався настільки, що на кілька років узагалі кинув писати.
Потім він знайшов себе в байці й знайшов себе в українській мові. Ось де його справжній голос зазвучав.
Газетяр, якого закрили за зухвалість
Мало хто знає, що Глібов заснував першу приватну газету в Чернігові — «Чернігівський листок». Мало того, що він сам возив тираж до друкарні, так іще й писав більшість матеріалів та редагував усе самотужки. Газета мала репутацію «зубастої» і регулярно критикувала місцевих хабарників.
1863 року її закрили. Того ж року вийшов Валуєвський циркуляр, який фактично заборонив українську мову в пресі. Але формальним приводом для переслідування Глібова стала не лише газета — слідство встановило його листування з Іваном Андрущенком, членом підпільної організації «Земля і воля». Це вже було серйозно. Глібова звільнили з роботи вчителя, встановили поліцейський нагляд і заборонили друкуватися українською на довгі роки. Його байки лежали в столі десятиліттями.
Езопова мова як зброя
Сучасники читали Глібова зовсім не так, як читаємо ми зараз. Коли виходила нова байка про Щуку чи Вовка й Ягня, освічені люди того часу одразу впізнавали за образами тварин конкретних чиновників і конкретні порядки Російської імперії. Алегорія зчитувалась миттєво, без жодних зусиль. Саме ця прозорість і була проблемою: він маскував гостру критику під дитячі казки, але маскування нікого не обдурювало. Ні читачів, ні владу.
Понад 100 байок. Кожна — маленька бомба в красивій обгортці.
Загадки, меланхолія і темрява за вікном
Глібов був одержимий загадками. Не метафорично. Буквально. Він вважав загадку вищою формою інтелектуальної гри і під псевдонімом «Дідусь Кенир» опублікував їх сотні. Деякі були настільки складними, що дорослі ламали над ними голову. Він щиро вірив: загадка навчає дитину логіці краще, ніж підручник із математики.
При цьому сучасники описували його як людину надзвичайно суперечливу. Душа компанії, гострий язик, умів розсмішити до сліз. І водночас — напади глибокої меланхолії, від яких не рятувало нічого. Письменник Олександр Кониський згадував: Глібов міг годинами сидіти біля вікна в повній темряві, слухаючи спів своїх канарок і не вимовляючи ні слова.
Нічого дивного, що людина з таким внутрішнім напруженням писала такі точні байки про несправедливість.
Пісня, яку вкрало безпам’ятство
Знаменитий романс «Стоїть гора високая» — це вірш Глібова. Називається «Журба». Він написав його під час перебування в маєтку поміщиків Лизогубів. Вірш так точно влучив у меланхолійний нерв, що музику до нього складали різні композитори, серед них Микола Лисенко. А авторство тексту поступово розчинилося в безпам’ятстві. Пісня стала «народною».
Так буває з речами, які надто точно описують колективне відчуття: їх перестають пов’язувати з конкретною людиною.
Останні роки: наосліп, але не замовкнувши
Кінець життя Глібова був важким. Через глаукому він майже повністю осліп. Останні п’ять років практично не бачив, але не зупинився. Останні твори диктував під запис. Працював навпомацки, у буквальному сенсі.
Перед смертю просив про одне: щоб на похоронах не було пишних промов від чиновників. Хотів, щоб його провели як простого вчителя. Поховали його на території чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря — місце досі вважається одним із найтихіших у місті. Саме таким він його і любив.
Дідусь Кенир і його незручна правда
«Льолик — квітковий королик» виріс у людину, яка одночасно була поетом, видавцем, педагогом, птахівником і опальним інтелігентом під поліцейським наглядом. Він писав байки, які читали як памфлети, складав загадки, над якими думали дорослі, і написав вірш, що став народною піснею, хоча його ім’я з неї давно стерлося.
І десь між канаркою, якій завдячує псевдонімом, і темрявою, в якій диктував останні рядки, лишається питання: скільки ще таких Глібових сидить у шкільній програмі — акуратно підстрижених, безпечних і геть нерозкритих?