Якщо ви виросли в Україні й у вашому дитинстві не було Яви та Павлуші — це не дитинство, це якась інша версія реальності. Всеволод Нестайко для кількох поколінь був чимось більшим, ніж просто автором книжок. Він був тим голосом, який переконував: бути рудим, незграбним і трохи дивним — це нормально. Навіть круто. Але за цим сонячним фасадом ховається біографія, від якої справді перехоплює подих.
Дворянин із клеймом «ворога народу»
Дід Нестайка по батьківській лінії, Денис Нестайко, був греко-католицьким деканом у Бучачі. Дядько — Січовий стрілець. Родовід серйозний, погодьтеся. Батько письменника Зенон Нестайко вільно розмовляв п’ятьма мовами. П’ятьма. У 1930-х роках це вже само по собі було вироком.
У 1933 році батька заарештувало НКВД. Він загинув у таборах — за деякими свідченнями, на будівництві Біломорканалу. Всеволод виріс із тавром «сина ворога народу», і це не метафора, а офіційний статус, який відчинив перед ним мінімум дверей.
Голодомор Нестайко пережив буквально — завдяки тому, що мати працювала вчителькою в київській школі №125. При школі була крихітна їдальня для педагогів. Ці мізерні пайки врятували їм обом життя. Ось така проза реальності за лаштунками веселих пригод у Васюківці.
Рудий хлопчик, який захотів перефарбувати світ
Нестайко був болісно рудим. І болісно соромився цього. Однокласники дражнили його так завзято, що він почав вигадувати історії, де рудий хлопчик — не мішень, а головний герой. Простий механізм. Геніальний результат.
Він пізніше говорив про це з такою щирістю, яка дається лише тоді, коли рана вже давно не болить. Дитяче бажання «перефарбувати реальність» стало його творчим двигуном на все життя. Більше того, він називав Гоголя своїм духовним наставником — не в пафосному сенсі, а цілком практично. Переймав цей особливий «сміх крізь сльози», ту легку чортівщину, що живе в кожному українському селі між ранковою росою та вечірніми примарами. Саме тому у його книжках так органічно поруч живуть корова-тореадор і екзистенційні питання.
Коли перечитуєш сцену з метро під свинарником уже дорослим, смієшся навіть голосніше, ніж у сім років. Бо тепер розумієш, скільки всього за нею стоїть.
«Тореадори», яких ледь не знищили
«Тореадори з Васюківки» сьогодні входять до Почесного списку Андерсена IBBY — міжнародної премії, яку часто називають «малою Нобелівкою» у дитячій літературі. Туди книжку внесли ще 1979 року. Але перш ніж потрапити до будь-яких списків, вона мало не зникла взагалі.
Чиновники від освіти були в жаху. Ява і Павлуша хуліганять, будують метро під свинарником, влаштовують кориду з коровою. «Це ж не діти, це якісь бур’яни!» — заявив один із критиків тієї доби. Це реальна цитата, не авторська вигадка.
Щоб врятувати книжку, Нестайку доводилося вписувати у діалоги формальні «піонерські» фрази, а потім максимально їх висміювати через контекст. Це називалося виживати в умовах цензури зі смаком. До речі, епізод із метро під свинарником — не чиста фантазія. У повоєнному Києві будівництво метрополітену було головною темою розмов, і діти по всій Україні справді намагалися «допомогти державі», копаючи тунелі абиде — від городів до шкільних дворів. Нестайко просто це побачив і записав.
Кіно, яке припадало пилом на полиці
Ось деталь, яку справді важко знайти на першій сторінці пошукача: короткометражна екранізація «Тореадорів» 1965 року отримала Гран-прі на міжнародному фестивалі в Мюнхені та премію в Австралії.
В Австралії, Карле.
Натомість в СРСР фільм роками лежав на полиці — побут сільських дітей здався керівництву занадто нетиповим. Занадто живим, мабуть. Занадто справжнім.
Редактор, який казав лише «добре»
Десятиліттями Нестайко працював редактором у видавництві «Веселка». Через його руки пройшли рукописи майже всіх відомих дитячих письменників України другої половини XX століття. Він ніколи не казав «погано». Ніколи. Завжди спочатку знаходив, за що похвалити молодого автора, а вже потім пропонував правки. Звучить як банальна ввічливість — але спробуйте так протриматися десятиліттями.
Ще цікавіше інше. Він отримував мішки листів від дітей, але писали вони не «шановному автору» — писали Яві та Павлуші, абсолютно переконані, що це реальні хлопці. Нестайко відповідав від імені своїх персонажів. Роками. Підтримував гру, бо вважав її важливішою за дорослу серйозність.
Його особистий девіз звучав лаконічно: «Щастя — це коли ти можеш розсмішити того, кому сумно». Він свідомо уникав трагічних фіналів, вважаючи дитячу літературу «терапією радістю». Навіть описуючи голод і репресії, він залишав промінь.
Голос, який знали мільйони
У 70-80-х роках Нестайко вів популярну дитячу передачу на радіо — «Радіотеатр “Загадка”». Його голос упізнавали мільйони дітей по всьому Радянському Союзу — теплий, трохи лукавий, такий, що одразу хочеться слухати далі.
Для більшості цих дітей він залишався просто «дядьком із радіо». Що за ним стоїть ціла бібліотека, трагічна родинна історія та роки цензурних баталій — вони не знали. Та й не мали знати. Мабуть, саме в цьому і є сенс його роботи.
Майже сто років — і жодного пилу
2025 рік видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» зустріло з черговим перевиданням «Тореадорів» у нових обкладинках. Книжка, яку чиновники 1960-х вважали «небезпечною», сьогодні стоїть на полицях у дітей, чиї дідусі читали її в тих самих виданнях із пожовклими сторінками. У 2030 році Нестайку виповнилося б сто років. І якби хтось запитав, чи застарів його гумор — достатньо відкрити будь-яку сторінку й перевірити самому.