Уявіть людину, яку неможливо запхати в один параграф підручника. Довженко встиг побути консульським секретарем у Берліні, карикатуристом харківських газет, режисером шедевру, знятого з прокату через дев’ять днів, і при цьому залишив слід у світовому кіно, з яким не посперечається майже ніхто. Постать суперечлива? Це м’яко сказано.
Починалось усе з того, що він узагалі міг не стати режисером.
Берлін, карикатури і перемальовані долі
На початку 1920-х Довженко служив у дипломатичних місіях — спочатку у Варшаві, потім у Берліні. Формально він був консульським секретарем, тобто людиною, яка займається паперами і печатками. Що робив у вільний час молодий українець із Чернігівщини в столиці Веймарської республіки? Брав уроки живопису у художників-експресіоністів. Засвоїв їхню манеру: спотворювати форму заради змісту, щоб одним штрихом сказати більше, ніж довгим поясненням.
Після повернення до Харкова він підписував газетні карикатури псевдонімом Сашко. Малюнки були настільки їдкими, що колеги іноді дивувались: як його досі не заарештували? Гострий погляд, влучна деталь, жодного зайвого штриха. Те саме він потім робив у кіно.
Перший фільм — «Ягідка любові» (1926) — знятий у дусі комедійних короткометражок, наслідування закордонних коміків. Не вийшло. Але саме тоді він зрозумів, що його мова — зовсім інша.
«Земля», яку заборонили і потім назвали шедевром
У 1930 році «Земля» вийшла в прокат і миттєво стала скандальною. Критики гриміли про «біологізм» і «пантеїзм» — що це означало насправді, не зовсім зрозуміло, але звучало як ідеологічна небезпека. Через дев’ять днів фільм зняли.
У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі міжнародне журі включило «Землю» до дванадцяти найкращих фільмів в історії кіно. Поруч із Гріффітом, Чапліним, Мурнау.
Між цими двома подіями — двадцять вісім років і ціле покоління глядачів, які про цей фільм просто не знали.
Чаплін якось сказав точно і коротко: «Слов’янство дало світовому кінематографу лише одного режисера, мислителя і поета — Олександра Довженка». Чи знав він про заборону — невідомо. Але навряд чи це змінило б його думку.
Сталін, «золота клітка» і «Щорс» на замовлення
Сталін не просто спостерігав за Довженком — він грав роль прискіпливого продюсера. Спочатку замовив «українського Чапаєва»: так з’явився «Щорс» (1939), фільм про революційного командира, знятий за прямою вказівкою згори. А згодом, коли Довженко приніс йому сценарій «Україна в огні» — про реальну трагедію українського народу під час Другої світової — вождь влаштував публічне розп’яття. Цей твір коштував режисеру надто дорого.
Результат: решту життя Довженко провів у Москві. Знімати на батьківщині більше не давали. «Почесне заслання» — м’якше формулювання, ніж те, чим це було насправді.
Найдивніше тут те, що людину, якою захоплювалось міжнародне кіноспільнство, не підпускали до власного дому.
Яблуневий сад і спроектований ландшафт
Ось деталь, яку майже не знайдеш у першій пошуковій видачі. На Київській кіностудії Довженко особисто висадив величезний яблуневий сад — і це було не просто захоплення природою. Він фактично спроектував увесь ландшафт навколо павільйонів так, щоб кожен ракурс на території студії був придатний для зйомки.
За деревами він стежив особисто. Розповідають, що якщо хтось із акторів чи робітників відламував гілку, для Довженка це була справжня особиста трагедія. Реакція диспропорційна? Мабуть. Але це і є портрет людини, для якої краса простору була не декорацією, а умовою існування.
Сад плодоносить досі. Студія тепер носить його ім’я.
Пророк, якого не чули
У пізніх сценаріях і записниках Довженка дослідники знаходять дивні рядки — про «мертві зони», про загибель природи Придніпров’я, про незворотні наслідки втручання людини в річкові землі. Він болісно переживав будівництво Каховського водосховища і затоплення історичних сіл. Довженко оплакував ці землі ще тоді, коли їх тільки затоплювали — у 1950-х, коли «Поема про море» ставала його прощальним словом про рідний край.
У червні 2023 року Каховська ГЕС була підірвана. Описані ним у сценаріях образи стали репортажною хронікою.
Головною нездійсненою мрією залишалась екранізація «Слова о полку Ігоревім». Роками він виношував цей задум, робив замальовки, уявляв битви в степах. Радянське керівництво не дало дозволу — надто багато «національного пафосу». Так і залишилось у чернетках.
Зачарована Десна і серце, яке не повернулось
На схилі років, коли знімати кіно ставало дедалі важче, він звернувся до прози. «Зачарована Десна» — це не мемуари і не автобіографія в звичному розумінні. Це щось схоже на магічний реалізм, написаний людиною, яка тужила за рідним краєм, живучи в чужому місті. Гімн землі, від якої його відрізали.
Він помер у Москві. Похований на Новодівичому цвинтарі. Але у своїх щоденниках писав, що мріяв: нехай хоч серце поховають в Україні, над Дніпром.
Серце над Дніпром не поховали. Зате там плодоносить його сад — і, можливо, саме це і є та відповідь, яку він сам не встиг почути.