Є постаті, про яких у школі кажуть одне, а за лаштунками залишається зовсім інша людина. Гостра. Суперечлива. Жива. Винниченко – саме такий.
Ранні роки: бідність, яка загартувала
Народився він у родині, де про розкіш не мріяли. Батько – простий робітник, мати – з селянського кореня. Херсонщина тих часів – це не курорт, а важка земля з важкими людьми. Хлопець ріс у злиднях, але читав усе, що потрапляло до рук.
До університету він вступив – і його відразу виключили. Не через неуспішність. За революційну діяльність. Потім вступив знову. Потім знову виключили. Це повторювалося, як поганий жарт. Але він не зупинявся.
Тюрма стала для нього чимось на зразок університету. Саме там він серйозно взявся за перо. Не від натхнення – від потреби вижити духовно.
Літературна діяльність та твори
Писав він так, що Іван Франко назвав його талант «першорядним». Це не комплімент заради ввічливості – Франко слів на вітер не кидав. Проза Винниченка б’є прямо. Без прикрас.
Романи виходили один за одним. «Сонячна машина» – це взагалі науково-фантастичний роман, що випередив свій час на десятиліття. Утопія? Антиутопія? Читачі досі сперечаються. Він сам, здається, теж не вирішив.
Цікаво ось що: його твори заборонялися в царській Росії. Потім – у радянській. Потім знову. Заборона слідувала за ним, як тінь. Це, мабуть, найкращий знак якості для письменника.
Декілька фактів про його літературну спадщину варті окремої уваги. Кожен із них показує, наскільки неординарною була ця людина:
- Написав понад двадцять п’єс – і більшість із них ставили театри за межами України ще за його життя
- «Записки кирпатого Мефістофеля» – роман, який шокував сучасників відвертістю психологічних портретів
- Його щоденник налічує тисячі сторінок і досі є джерелом для дослідників
Щоденник Винниченка – це окремий жанр. Там він не лякається власних думок. Пише про кохання, про зраду, про владу, про страх. Жодного фальшу.
Театральна та режисерська робота
На сцені його п’єси звучали інакше, ніж на папері. Гостріше. П’єса «Чорна Пантера і Білий Медвідь» – про митця і жінку, яка його руйнує – зривала оплески у Відні. Не в Харкові. У Відні.
Він розумів театр зсередини. Не як глядач. Як людина, що знає: кожна репліка мусить боліти. Режисура цікавила його як інструмент тиску на свідомість. Жорсткий. Точний.
Європейські театри брали його тексти охоче. Це рідкість для українського автора тієї доби. Рідкість – і велика честь.
Політична активність і громадська позиція
Він був одним із тих, хто підписував Універсали Центральної Ради. Заступник голови уряду Української Народної Республіки. Звучить гордо. Але за цим – роки емігрантського болю.
З більшовиками він намагався домовитися. Поїхав на переговори. Нічого не вийшло. Повернувся в еміграцію – і більше додому не потрапив. Ніколи.
Жив у Франції. Писав. Малював – це мало хто знає, але він серйозно займався живописом. Розробив власну філософію «конкордизму» – вчення про гармонію між людиною і природою. Звучить як утопія. Він вірив щиро.
Еміграція його не зламала. Вона його загострила.
Визнання та спадщина письменника
Повернення Винниченка до українського читача відбувалося повільно. Десятиліттями його ім’я замовчували. Потім дозволяли згадувати обережно. Потім – відкрито.
Зараз його твори видають, вивчають, екранізують. Ім’ям Винниченка названо вулиці. Університети. Премії. Але найважливіше – його читають. Не тому що треба. Тому що цікаво.
Він залишив після себе щось рідкісне: текст, який не старіє. Проза, написана з нервом і болем, живе довше за будь-який пам’ятник із граніту. Це факт. Простий факт.