Є поети, яких пам’ятають рядками. Є поети, яких пам’ятають долею. Тичина — з других. Його ім’я у шкільних підручниках настільки міцно злиплося з партійними одами й радянською риторикою, що мало хто зупиняється й запитує: а хто ж була ця людина насправді? Що ховалося за офіційним фасадом «академіка» і «міністра»? Відповідь виявляється значно дивовижнішою, ніж будь-яка легенда.
Людина, яка говорила з двадцятьма світами
Почнімо з того, що одразу ставить усе на своє місце: Павло Тичина самостійно вивчив понад двадцять іноземних мов. Французька, грецька, вірменська, грузинська, тюркські, навіть есперанто — і це не «читав зі словником»: п’ятнадцять мов він знав досконало, решту — активно вчив до кінця життя, просто тому що міг.
Він настільки захопився Сходом, що став одним із засновників Асоціації сходознавства в Україні. Людина, яку пізніше змусять писати вірші про трактори й п’ятирічки, у вільний час занурювалася в перську поезію та вірменські хроніки. Ось вам перший парадокс Тичини.
Мови для нього були не хобі — вони були внутрішньою еміграцією тоді, коли фізична стала неможливою. Звідси й бібліотека: понад двадцять тисяч томів у квартирі на Терещенківській у Києві. Книжки буквально «прочитані» — на полях не лишилося живого місця від нотаток різними мовами, різними чорнилами, у різні роки. Він казав, що читає не щоб знати більше, а щоб залишатися собою. І читав щодня — не «коли є час», а щодня, методично, як інші п’ють каву.
Кларнетист, якого не чули на сцені
Тичина — музикант у найпрямішому сенсі. Шість інструментів: кларнет, гобой, флейта, бандура, рояль і сопілка. Не «трохи бринькав» — грав професійно. У дитинстві він співав у монастирському хорі й мав рідкісний за чистотою дискант. Це той тип голосу, який або є від народження, або нема. У Тичини був.
І саме тому, коли помер його наставник — письменник Михайло Коцюбинський — він керував хором семінаристів на похоронах, стоячи перед труною людини, яка змінила напрямок усього його життя. Адже саме Коцюбинський свого часу познайомив семінариста Тичину з Михайлом Грушевським, і той розгледів у хлопцеві поетичний дар.
Тож Тичина не став священником — хоча Чернігівська духовна семінарія готувала його саме до цього, і він був одним із найкращих учнів з богословських дисциплін. Музикант, ледь не священник, потенційний художник — і в підсумку поет. Потім — радянський чиновник.
Бібліотекар із ванної кімнати
Він одружився з Лідією Папарук лише в сорок вісім років, хоча знав її майже чверть століття. До офіційного шлюбу Тичина ховав Лідію у ванній кімнаті, якщо раптово приходили гості. А якщо гість заставав її в квартирі — представляв як свого «бібліотекаря». Сусіди роками не здогадувалися, хто насправді ця жінка, що тихо живе поряд із «залізним» наркомом.
Чому такі складнощі? Страх. Але не звичайна сором’язливість — це був автоматизм людини, яка звикла, що будь-яка деталь приватного життя може стати зачіпкою для слідчого. Тичина жив у постійному жаху перед репресіями, і це підводить нас до, мабуть, найстрашнішого факту в його біографії.
Мікрофони в іграшках
У зеніті офіційної слави — академік, міністр освіти, лауреат, нагороджений орденами — Тичина накривав усі розетки й вимикачі в квартирі м’якими іграшками. Він був переконаний, що КДБ сховав мікрофони саме там. Про це згадували Олесь Гончар та інші сучасники. Можливо, іграшки — це образне перебільшення пам’яті, але суть залишається: він жив так, ніби його слухають цілодобово.
Він майже не спілкувався з колегами-літераторами — не тому, що був зарозумілим, а тому що боявся доносів. І мав підстави: він пережив тридцяті роки й бачив, що сталося з його близькими друзями — поетами «Розстріляного відродження». Михайль Семенко, десятки інших. Тичина вижив фізично. Але ціна виживання виявилася несподівано конкретною.
Після 1933 року його стиль змінився до невпізнанності. Від складного символізму — до примітивних гасел. Олександр Олесь написав йому з еміграції гіркий рядок: «І ти продався їм, Тичино…» Олесь не знав, яку внутрішню драму переживав «сонячний кларнетист». Та й ніхто, мабуть, не знав.
Олівець як ритуал
Майже всі твори Тичина писав простим олівцем. Це була не примха і не звичка — це був ритуал. Він постійно підточував його: маленьким ножем, повільно, методично, і лише тоді сідав до рукопису. Люди, які бачили це, казали, що під час заточування він ніби переходив у якийсь інший стан — заспокоювався, зосереджувався. Нерви вгамовувалися разом із рухом леза по дереву.
Він також малював і в зрілому віці часто говорив, що обрав не той шлях. Вважав живопис своїм нереалізованим покликанням. Людина зі шістьма музичними інструментами, двадцятьма мовами й художнім даром — і всі ці таланти залишилися десь на периферії. У центрі лишилося те, що вимагала від нього система.
Окремо варто сказати про одну деталь, яка мало відома. Тичина з юності методично записував стан погоди. Щоденник за будь-який день — це одночасно поетичні рядки, нотатки про прочитане, іноді тривожні спостереження за політичною обстановкою — і поряд: хмарність, напрямок вітру, температура. Навіть у найстрашніші дні 1937 року, коли зникали люди й гриміли арешти, ці записи не переривалися. Погода фіксувалася. Природа тривала. Можливо, саме це й рятувало.
Тичинін, який став Тичиною
При народженні його прізвище в метриці було записане як Тичинін. Типова тогочасна практика русифікації. Ставши дорослим, він повернув собі питоме звучання — Тичина. Без гучних заяв, просто підкреслив своє коріння.
Дрібниця? Ні. У ті часи це був жест. Тихий, але жест.
В останні роки він тяжко хворів — цукровий діабет, серце. Коли приходили лікарі або офіційні особи, він замість скаржитися на здоров’я починав показувати свої численні ордени й грамоти. Ховався за регаліями від будь-якої небезпеки — рефлекс, вироблений десятиліттями.
Що залишилося від сонячного кларнетиста
Його рання лірика — «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав» — це щось, що годі порівняти з будь-чим в українській поезії того часу. Ті вірші написала людина, яка чула музику там, де інші чули лише слова. А потім ця сама людина мусила писати оди тракторам. Народні дотепники склали про нього частівку: «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за мир, ми за мир! / Піонери йдуть у ногу, ми за Тичину — за Бога!» Сам Павло Григорович, кажуть очевидці, цитував її друзям із сумною усмішкою. Він розумів. Він завжди розумів. Тож чи можна засуджувати людину, яка накривала розетки іграшками й ховала кохану у ванній кімнаті — лише щоб вижити там, де вижити вже само по собі було мистецтвом?